Методичні рекомендації до проведення Дня вишиванки

Звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів – це освідомлення свого родоводу, духовних традицій, відродження культури українського народу.

Дані методичні матеріали присвячені улюбленому і здавна поширеному різновиду народної творчості – художньому вишиванню – та святкуванню Дня вишиванки в Україні.

Видання адресоване бібліотекарям, які працюють з дітьми, та організаторам дитячого читання.

Вишите життя народу

етнографічна альтанка для читачів середнього шкільного віку

В небі сонця золотий клубочок

Розсипає нитки промінні,

Їх збирають рученьки дівочі

І гаптують цвіт на полотні.

Максим Рильський

Вишивка – один із видів рукоділля, коріння якого сягає епохи первісної культури. Ймовірно, перший стібок був зроблений іще кам’яною голкою, коли хранителька домашнього вогнища шила для свого оборонця чи для себе самої одяг зі шкур тварин. Спочатку матеріалами для вишивки були жили тварин, волокна конопель, нитки льону й бавовни, вовна й навіть волосся. Ними прикрашалися одяг, взуття, створювалися елементи декору для житла.

У розмаїтті українського декоративного мистецтва художнє вишивання посідає одне з провідних місць. Українська народна вишивка також має свою давню історію. Цей факт підтверджує велика кількість артефактів, знайдених на території України, записи мандрівників, які відвідували багато століть тому ці землі, а також свідчення древніх літописців. Колись, ще до нашої ери, тут жили і процвітали скіфи, які, за свідченням Геродота, прикрашали свій одяг вишитими орнаментами. При розкопках на Черкащині в 1909 році були знайдені пластини зі срібла, виготовлені в VI ст. н. е. Вони мають вигляд чоловічих фігур в одязі, який дуже схожий на український і за кроєм, і за мотивами вишивки. Ще пізніше, в Х столітті, арабським мандрівником були написані оповідання про русів, в яких він згадує їх вишитий одяг. Вироби з тканини з вишивкою не могли зберігатися тисячоліттями, тому в музеях є українські вишивки тільки останніх століть. На цих старовинних виробах вишиті орнаменти, схожі з зображеннями не тільки на артефактах початку нашої ери, а й на виробах найдавнішої трипільської культури, що існувала 5-6 тисячоліть тому на території сучасної України.

Спочатку вишивка була заняттям для обраних, до їх числа входили ченці та представники знаті. Матеріалом для роботи служили дорогі тканини: шовк, оксамит. Візерунки створювалися срібними чи золотими нитками. Для прикрашання використовувалися перли й коштовне каміння. Крім виробів золотного шитва, які високо цінувались і зберігались у соборах, літописи згадують і тих, хто створював їх.

Так, у ХІ столітті Анна-Янка, сестра Володимира Мономаха, яка прийняла постриг у заснованому її батьком великим князем Всеволодом Андріївському монастирі в Києві, організувала школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

Яскравою сторінкою українського гаптування, тобто вишивання золотими та срібними нитками, стала творчість Марії Магдалини Мазепиної – матері гетьмана Мазепи. Вона з 1688 по 1697 рік очолювала Києво-Вознесенський монастир – визначний освітній осередок шитва. Роботи ігумені Марії та інших майстринь нині дбайливо зберігаються в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику.

У XVII-XІХ століттях в Україні існувало багато поміщицьких майстерень, де жінки-кріпачки вишивали речі панського побуту, предмети одягу та інтер’єру. Ці вироби вражають складністю візерунків, на виконання деяких з них витрачалось іноді по кілька років. Серед аристократок широко побутувала вишивка бісером.

Цікаво, що вишиванням захоплювалися не тільки жінки. Образ губернатора, який вишиває («…поговаривали, даже сам вышивал иногда по тюлю…» – див. главу 1 «Мертвих душ»), – то не лише творча фантазія Гоголя. Це був типовий факт того часу. За спогадами сучасників, і сам Микола Васильович любив вишивати, але приховував це від сторонніх. Подобалося вишивати також і Лермонтову.

Та з XVIII століття вишивка перестає бути привілеєм знаті. Вона переходить у розряд обов’язкових занять простих селянських дівчат. Безумовно, їхні роботи виконувалися вже не з дорогих матеріалів. Але художня цінність таких вишивок була нітрохи не меншою, адже створювалися шедеври неймовірної краси.

Українські жінки створювали різноманітні візерунки, техніки вишивки, способи забарвлення ниток в різні кольори. Ці знання передавалися в родині наступним поколінням, утворюючи особливі ознаки вишивки, характерні для даного роду, села, місцевості. Тому в багатьох районах України існують свої відмінні риси у візерунках, колірних поєднаннях і техніках вишивки.

Як відомо, Тарас Шевченко завжди цікавився особливостями одягу, замальовував його крій, оздоблення, характерні деталі. Не випадково у своїх живописних творах він намагався звернути увагу глядача то на вишиту сорочку в портреті Василя Кочубея, то на вишитий прозорий рукав, прикрашеної білим шитвом, в портреті Марії Максимович, любовно виписував орнамент червоної вишивки на сорочці матері в акварелі «Марія».

Речі, які дійшли до нашого часу й пов’язані з ім’ям Великого Кобзаря, викликають особливий інтерес. За переказами, жінки-кріпачки в Сокиринцях вишили за малюнками Шевченка блузу й хусточку.

Поліський одяг з дитинства причарував Лесю Українку, а її мати Олена Пчілка звернула увагу на самобутність і красу вишивки й уперше в Україні видала альбом орнаментів Полісся, що вийшов друком 1877 року. Вишивали за волинсько-подільськими мотивами старші доньки Олени Пчілки – Леся Українка та Ольга Кривинюк. В Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки зберігаються клаптики полотна з родини Косачів із зразками вишивки рідного краю. Одна з Лесиних вишитих сорочок експонується у Волинському краєзнавчому музеї. Поетеса, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря, поклала на неї власноруч вишитий рушник.

За кілька тисячоліть на українській землі з’являлися і зникали різні культури, що мали свої символи, які стародавні люди зображали на культових і побутових предметах. Ці символи відображалися і у вишивках, якими наші предки прикрашали вироби з полотна, в тому числі, звичайно, одяг. Сорочки оздоблювали візерунками саме на рукавах, комірах, подолі, оскільки вважали, що це місця «зіткнення» тіла людини із зовнішнім світом, а вишивка захищала власника, слугувала оберегом.

Минав час, і справжнє значення багатьох стародавніх символів забувалося, а знаки за традицією продовжували використовувати для створення візерунків. Кожна дівчина чи жінка створювали й свої унікальні та неповторні вишивки, які окрім декоративної функції несли ще глибоке оберегове та сакральне значення. Для кожного візерунку, орнаменту, техніки виконання було власне особливе місце та значення.

В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток природними барвниками – корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали яскравого забарвлення протягом десятиліть.

В гардеробі кожного члену родини було декілька комплектів вбрання, одні були повсякденними, їх прикрашали простими та лаконічними орнаментами, інші – святкові, розкішно оздобленні вишивкою. В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно орнаментованій сорочці. За вишиванкою можна було з точністю сказати про соціальний статус, сімейне положення та походження власника. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи на свято було обов’язковим правилом, відступати від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька», – говорить народне прислів’я.

Скільки материнських натомлених рук наспівували долю своїм донькам за тим довгим шитвом! Матері застерігали: «Не дай, Боже, розпочинати і не закінчити вишивати сорочку. Це дуже небезпечно». Ці слова ще раз підтверджують, що в сорочку закодовували життєву дорогу, а недошита вишиванка — це обірване життя. А ще кажуть, що не можна давати відшивати свою весільну сорочку, бо відшивають твою долю. Тож і продавати не можна, бо це родинна символіка, що передається від роду до роду. Працелюбність нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було більше сотні!

Найкращим днем для шиття сорочок вважали четвер. Сорочку, що сушилася на дворі, обов’язково заносили у хату перед заходом сонця: інакше в неї вселиться злий дух. Візерунок для вишиванки ніколи повністю не копіювали, щоб не скопіювати й чужу долю.

За день до весілля наречена дарувала сорочки майбутньому чоловіку, свекру та свекрусі. Перед тим, як вишивати сорочку для свекрухи, дівчина відбілювала її у солоній воді, «щоб сльози не текли».

За довгу історію української вишивки було створено народними майстринями близько ста різних технік вишивання! Назви багатьох з них походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський», «городоцький»). Назви технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення: «курячий брід», «солов’їні вічка», «гречечка», «зірочка», «зозулька», «гарбузове листя»… Майстрині одночасно поєднували 10-15 технік!

Вишивка в Україні – світ краси й фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки і почуття людини. Як і в народній пісні, в ній відображалися заповітні мрії на краще майбутнє.

Це давне і вічно молоде мистецтво сьогодні живе повнокровним життям, долучаючи до своїх невичерпних джерел нових прихильників.

Магічна орнаментологія

екскурс у символіку візерунків для читачів середнього шкільного віку

Щоб вишити сорочку, потрібно добре попрацювати, адже вишивка, хоча і не потребує складних пристосувань, насамперед вимагає акуратності та уваги – це кропітка і неспішна робота. Але головне в створенні традиційної української вишиванки – знання значень символів, укладених у вишитих орнаментах, і символіки кольору. Хоча існують регіональні відмінності українських традицій у вишивці і крої одягу, однак значення символів залишається однаковим для всієї України. Кожен візерунок вишивався певним кольором, що теж мало символічне значення.

З мотивів можна виділити три основних групи: геометричні (обрисами схожі на найпростіші геометричні фігури), рослинні (нагадують цілі рослини або їх окремі частини), зооморфні (містять зображення птахів, тварин, комах і т.п.).

В українській вишивці дуже поширені геометричні візерунки: ромби, лінії, хрестики, кола, зиґзаґи та інші. Особливо часто їх використовують для вишивки чоловічих сорочок. Деякі елементи, такі, як «каракулі» і «безконечник», дуже давні: вони зустрічаються вже на предметах трипільської доби.

Найбільш значущими символами серед геометричних орнаментів є знак Сонця і знак Води. Їх можна побачити майже на кожній українській вишивці. Якщо ви помітили в орнаменті схематичну квітку або розетку з вісьмома пелюстками або кутами, то це знак Сонця – символ батьківської енергії. Звивистий візерунок, схожий на скрученого водяного вужа – знак Води, материнської енергії. На дитячі вишиванки наносили обидва символи, як знак батьківського і материнського захисту. Такі символи були оберегом для маленького власника сорочки.

Мабуть, не менш поширені орнаменти з різними ромбами, в центрі яких зображена крапка. Це знак родючості, тому його використовують в орнаментах і на жіночих, і на чоловічих вишиванках. Саме віра в заступництво родючості пояснює широке застосування даного мотиву в візерунках. При оздобленні жіночого одягу ромби виконували на наплічниках, грудях, головних уборах, в чоловічих костюмах аналогічні знаки розташовували на рукавах, наплічниках, на подолі вишитої сорочки. Якщо ромби вишиваються в блакитних тонах, то такий орнамент може символізувати небесну стихію, повітря.

Символ Матері є одним з найголовніших символів на рушниках. Основа знака – восьмикінечна зірка, яку оточує гірлянда з квітів. Цей знак стверджує велич матері, її головну роль у продовженні роду людського, стверджує життя.

Рукава жіночих сорочок вишивали зірками або створеним з них геометричним орнаментом. Зірки символізують структуру Всесвіту як впорядкованої і гармонійної системі, що є протилежністю безладного хаосу.

Ці мотиви вважаються перехідними між геометричними й рослинними.

Зразками для створення рослинних орнаментів українським вишивальницям служили рослини, широко поширені в рідній природі. Квіти, гілки, листя і плоди улюблених рослин українців відображені в барвистих орнаментах вишиванок. Вони прикрашають одяг, але головне їхнє призначення – захищати свого господаря від зла, зміцнювати його здоров’я, силу та розум.

Одним з найбільш улюблених і шанованих дерев в українців вважається калина. Це дерево роду, тому візерунок із зображенням калини на вишиванці символізує безсмертя і постійне відродження роду. За давнім повір’ям, калина уособлює народження Всесвіту і вогненну небесну трійцю – Сонце, Місяць і Зірки. Саме тому на більшості весільних рушників і на сорочках, як жіночих так і чоловічих, розсипаються і горять кетяги калини.

Дуб – сакральне дерево для українців, оскільки уособлювало слов’янського бога чоловічої енергії, життя і розвитку Перуна. Саме тому орнаменти з гілками або листям дуба вишивали тільки на чоловічих сорочках. Вважається, що дуб оберігає чоловіка, надає йому більше енергії, сили, мужності, забезпечує довге життя.

Красиво виглядають візерунки з виноградними гронами в оточенні листя. Цей орнамент люблять не лише за красу. Його символічне значення – радість і перевага сімейного життя. Виноградне гроно з великою кількістю соковитих ягід символізує багатодітну згуртовану сім’ю, в якій батько є головою, а мати ростить дітей і піклується про них.

Дуже часто використовуються на вишиванках візерунки з червоними маками. З незапам’ятних часів мак вважається сильним оберегом від будь-яких злих сил. Саме з цієї причини освятивши мак в церкві, обсівали ним людей та домашню худобу. Червоні квіти маку символізують кров полеглих воїнів, тому молоді дівчата, в чиїх сім’ях гинули родичі на полях битв, вишиваючи квіти маку на своїх сорочках, давали неписану клятву: продовжити і зберегти свій рід. Аналогічне значення надавалося і вінку з польових квітів, в який обов’язково вплітали сім маків.

Листя хмелю символізує молодість і буйство життя, розвиток і любов Вважається молодіжним символом, дуже схожий на зображення води і винограду, більше підходить для весільних рушників. В українських народних піснях під словом «в’ється» малося на увазі бути готовим до укладання шлюбу. Цей візерунок вишивали на сорочках молодих хлопців, які збираються одружитися.

Троянди в візерунки впліталися за правилами рослинних орнаментів і символізували нескінченний рух Сонця і постійне відродження. Де троянди вплетені в геометричний орнамент, вони представляють собою не просто квітку, а квітку – зірку, яка виступає символом Всесвіту як системи.

В древніх легендах квітка лілеї підкреслювала дівочу чистоту і чарівність. При уважному розгляді стилізованого геометричного зображення лілеї можна побачити силуети двох птахів, що самі по собі є символом любові. Крім самої квітки, у візерунку обов’язково присутній бутон і листок рослини, що символізувало нерозривну потрійність: розвиток, народження та безперервність життя.

Старовинним обереговим знаком на українських вишивках були орнаменти із зображенням вазона (велика гілляста рослина з птахами і квітами на гілках) і Берегині (стилізована фігура жінки з піднятими вгору руками або могутня таємнича квітка). Виконували його обов’язково червоними нитками, що символізувало очисний вогонь і сонце, а також охоронні чари і оберіг, лікування і очищення.

 

Зооморфні орнаменти складаються з зображень тварин (кінь, жаба, риба та інші), птахів (павич, півень, голуб, сова та інші) і комах (метелик, бджола, павук, жуки). Солов’я та зозулю вишивають на гілці калини, що символізує продовження роду. Павич – це птах сімейного щастя, його вишивали на весільних рушниках. Соколи, голуби, півні символізують молодят, їх розташовували голівками одне до одного.

Нерідко у вишивках використовуються зображення тих частин тіла тварин, які, на думку вишивальниці, важливі для передачі потрібного символу. До таких візерунків можна віднести очі вола, вовчі або заячі зуби, баранячі роги, риб’ячу луску. Зооморфні орнаменти зображуються довільно, так як це бачиться майстрині, але з дотриманням традиційної композиції орнаменту вишивки.

Українська вишиванка завжди була оберегом для тих, хто її носив. Її магічні властивості забезпечували символи, укладені в складних неповторних орнаментах, якими були вишиті ці унікальні сорочки. Але не тільки символізмом привабливі візерунки вишиванки. Їх барвистість, ошатний вигляд вносять в наше життя радість, красу і свято.

Слід зауважити, що за подібного бажання внести в сучасність етнічні мотиви в будь-чому, українцям варто поцікавитися історією, аби зробити це правильно. Є сподівання, що національне відродження спонукатиме не лише копіювати одне одного, а й зберегти інформаційний код того чи іншого символу, подарованого нам пращурами.

 

Вишиваний інфокод України

путівник з орнамент-мапою для читачів середнього шкільного віку

Вишиванкові цікавинки

намисто фактів для читачів середнього шкільного віку

Вишиванки завжди були нашим національним символом, нашою гордістю та автентичною ознакою. Вишиванки – один з найдавніших українських атрибутів. І сьогодні навіть голлівудські зірки хочуть відчути себе частинкою України. Актори та музиканти з’являються у вишитих сорочках на вулицях, дизайнери використовують українські орнаменти у своїх колекціях. Бразильський письменник Паоло Коельо під час свого перебування в Україні закохався у вишиванки. «Коли я одягаю таку сорочку, то відчуваю Україну навколо себе», – зазначив він на прес-конференції.

Дійсно, вишита українська сорочка – це не просто одяг, це справжній оберіг. Ось кілька найцікавіших фактів про цей витвір мистецтва.

• Сорочка завжди вишивалась жіночими руками, а тому несла сильний емоційний заряд, символізувала добро, любов і вірність. Давнє замовляння наших предків говорило: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був». Саме тому дівчата повинні були вишити своєму нареченому вишиванку до весілля.
• До речі, про особливе значення чоловічої вишиванки як символу кохання ходить ще одна легенда. Подейкують, що чумаки довіряли прання своєї сорочки тільки одній єдиній дівчині. Іншим такий сакральний ритуал виконувати було заборонено. Так чумак підтверджував вірність своїй коханій.
• Першим поєднав вишиванку з буденним одягом Іван Франко, котрий носив її під піджак і з сучасним вбранням. Саме у такому вигляді письменник зображений на 20-гривневій купюрі.
• Свого часу українську вишиту сорочку вдягав соліст легендарної групи The Doors Джим Моррісон. Свідченням цього є фотосесія 1966 року.
• Першим ведучим, який з’явився у прямому ефірі у вишиванці, став Андрій Шевченко. В такому вигляді він відкрив телемарафон «Ніч виборів» на «5 каналі». Згодом таку тенденцію підтримали й інші.
• Одним з найоригінальніших видів вишиванок вважають борщівську. Її особливість полягає в тому, що вона рясно розшита чорними нитками. Розповідають, що колись турки і татари знищили практично всіх місцевих чоловіків, тому жінки впродовж кількох поколінь вдягали саме такі сорочки. А у боршівському храмі знаходиться унікальна ікона, на якій Богородиця одягнена саме у таку вишиванку.
• Ідея флешмобу «Вишиванка як дороговказ» виникла давно. Подібні акції відбулися вже в багатьох містах України. В 2015 році в Херсоні бруківка у Міської ради «розквітла» орнаментами української вишиванки.
• Орнаменти, якими прикрашають вишиванки, стали настільки популярними, що тепер ними оздоблюють не тільки сорочки! Останнім часом в українців з’явився новий тренд – автовишиванки. Автомобілісти прикрашають свої транспортні засоби спеціальними наліпками. Для кожного замовника створюється особливий дизайн.

Розробники розповідають, що «вишивані» наліпки замовляють не тільки власники авто, адже їх можна почепити на будь-яку рівну поверхню. До речі, популярністю вони користуються по всій Україні. Розповідають також, що замовлення на автовишиванки надходять і з інших країн: Німеччини, Австралії, Нової Зеландії!

• До речі, вишиванки одягли не тільки автівки. Домашні улюбленці теж підхопили патріотичну тематику. Чи то правильніше сказати, їхні хазяї. Все більше котиків та песиків з’являються в інтернеті та на вулицях в українських національних костюмах. Знову ж таки, це дещо суперечливо, і комусь може не сподобатись. Та погодьтесь, це виглядає мило!
• Традиційні орнаменти почали наносити вже й на тіло. Патріотичні татуювання сьогодні стали трендом №1 серед української молоді, яка вважає, що малюнок виглядає куди краще і змістовніше, ніж незрозумілі фрази.
• Звісно, долучилися до такої популярності вишиванки і відомі світові дизайнери. Останніми роками на показах Dolche Gabbana, Alberta Ferretti, Valentino, Nina Richi, Eli Saab можна було побачити вишиті мотиви.
• Привабливо виглядають орнаментовані чохли для смартфонів та планшетів. Візерунок може бути не тільки надрукованим, а й вишитим насправді: вишивку виконують нитками на сітчастій заготовці.
• Вишиванкова хода — святковий парад, з метою популяризації українського одягу та українських традицій в Україні. Починаючи з 2010 року, подібні акції проводяться щороку у багатьох містах України. Вони є складовою частиною українських етнофестивалів. Інші назви — Марш у вишиванках, Парад вишиванок. Серед митців стало прийнято при проведенні своїх акцій популяризувати українські звичаї та одяг. Особливо цим відзначаються культові музиканти та письменники – Олег Скрипка, Руслана, гурт «Гайдамаки», брати Капранови, Іван Малкович.

Пісня барв і кольорів

народознавчі замальовки для читачів середнього шкільного віку

Український стрій. В українському народному костюмі втілилася історична доля народу, його культура і традиції. Національний одяг зберігає в собі особливості різних культурних епох, тому він є одним з найважливіших історичних джерел вивчення культурних особливостей українського народу.

Археологічні розкопки свідчать, що український народний костюм з’явився ще в часи Київської Русі. До кінця XIX століття український костюм зберігав явні регіональні відмінності, і лише на початку XX століття вони злегка розмилися.

Про красу та самобутність українського одягу дуже точно сказав Ілля Рєпін, порівнявши українок з парижанками: «Тільки малоросіянки та парижанки вміють одягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж спритно: … це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які дукати, моністи, головні убори, квіти! А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!»

Традиційний чоловічий одяг українців – конопляна або льняна сорочка, жупан або свита і вовняні штани. Головною відмінністю української сорочки є наявність пазушки – невеликого розрізу спереду з вишитими візерунками. Ще однією відмінною особливістю української чоловічої сорочки є те, що чоловіки заправляли її в штани, а не носили поверх них.

Штани, або шаровари, закріплювалися на тілі за допомогою поясу або шнурка. Пояс був показником стійких етичних норм. Вкрай негоже було з’явитися на людях без поясу: до такого могла вдатися лише людина, що повністю втратила гідність.

Українські чоловічі штани були дуже широкими, особливо у козаків. Шили такі шаровари переважно з сукна – вовняної тканини, покритої воском.

Український жіночий костюм має безліч варіантів залежно від регіональних особливостей. Вони проявилися в крої, вишивці, декорі, прикрасах. Основою костюма є жіноча вишиванка, яка була трохи довша, ніж чоловіча і складалася з двох частин. Нижня частина шилася з більш щільної і грубої тканини. Поверх сорочки одягали плахту, прив’язуючи зверху поясом. Вишивка на плахті була досить стриманою і невибагливою. Поверх плахти спереду одягали запаску, певну подобу сучасного фартуха.

Велике значення в українському жіночому костюмі відводилося прикрасам. Так, поверх вишиванки одягали намисто. Кількість і розмір намистин безпосередньо говорили про фінансове становище родини.

Святковий жіночий костюм відрізнявся від повсякденного якістю тканини, розмаїттям кольорів і візерунків. У святкові дні дівчата одягали на голову вінок, а на шию якомога більше різнокольорових прикрас.

Таємниця чорної вишиванки. Важливе значення в розумінні призначення тієї чи іншої сорочки має також колір тканини, з якої вона зшита. Згідно традиції вишиванки шилися з білого полотна. В цьому кольорі укладені життя, сила, чистота і енергія. Біла вишиванка приносить своєму господареві хороше здоров’я, покращує його душевний стан, дарує удачу. Вишиванки з білої тканини з білими орнаментами символізують юність і красу. Такий варіант підбору кольорів призначався молодим дівчатам. Біла вишиванка була хорошим оберегом від порчі чи зурочення. Але існують вишиті сорочки і з тканини інших кольорів.

Червоні вишиванки уособлюють добру сонячну енергію, закоханість, молодість, удачу. Зелений колір для тканини рідко використовується, а у вишивках він дуже красиво доповнює і рослинні, і геометричні орнаменти. Його символіка – народження, ріст і розвиток. Жовтий колір є символом багатства, достатку, а також Сонця – джерела енергії для процвітання життя на землі.

Свій символічний зміст мають чорні вишиті сорочки. Чорний колір деякі люди пов’язують з сумом і навіть зі смертю. Насправді він є символом землі, мудрості, знання і багатства. Тому їх шили для чоловіків літнього віку. Від батька чорна сорочка переходила синові, щоб передати йому батьківський досвід і накопичені знання. Якщо ж і вишивка на чорній сорочці виконана чорними кольорами, то така вишиванка, символізуючи печаль, призначалася для небіжчика.

Сорочки чорного кольору дуже любили українські повстанці під час Другої світової війни. Солдати в окопах не могли зберігати чистоту сорочок, тому чорні вишиванки були для них більш практичними. Чорний колір сорочки має значно кращі маскувальні властивості, ніж білий. Таким чином, чорна вишиванка рятувала солдат і підтримувала їх морально. Вони навіть склали пісню, присвячену чорній вишиванці, «Десять років горіла земля у людей під ногами…».

Символізм українського віночка. До національних символів також належить і вінок – дівоча прикраса для волосся з живих чи штучних квітів. Українська дівчина влітку ходила з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята надягала вінок. Доречно розглянути його детальніше. Адже вінок, як вважали наші пращури, — друга мова дівчини, відверте висловлення настрою, стану, вираження дівочих прагнень і сподівань за допомогою квітів.

Кожна квіточка у вінку промовляла внутрішніми відчуттями дівчини. Рослин, за звичаєм, було не більше дванадцяти: мальва, незабудка, волошка, деревій, безсмертник, калина, любисток, хміль, чорнобривець, мак, ромашка, барвінок.

Кожна рослина мала своє значення. Найбільш вагомим завжди був барвінок. Він промовляв про безсмертя душі, а також вважалося, що коли хлопець і дівчина з’їдять листочок барвінку, між ними розгориться справжнє невмируще кохання.

Ніжна пелюстка маку несе в собі пам’ять роду. Дівчата, в сім’ї яких був загиблий, з любов’ю і сумом покладали на голову віночки із семи маків, присягаючи цим зберегти і продовжити рід.

У народі існує легенда, що любисток і волошка колись були птахами і вчили людей любити одне одного, бути щирими і відвертими. А коли померли ці пташки, то проросли квітами, пахучими рослинками — любистком та волошкою. Тому ці квіти у віночку є символом людської відданості, уміння бути корисними.

Хміль — це весільна символіка. Як хміль в’ється, прикрашаючи свої пагони духмяними бурульками, так і хлопець має витись біля нареченої, бути готовим до одруження.

Деревій був символом нескореності, мальва – відданості, ромашка – ніжності, чорнобривці – щедрості.

Наші пращури вважали рослини оберегами від злих духів, дурного ока та недугів, тому кожна квітка виконувала й певну лікувальну функцію: головний біль заспокоювали чорнобривці; незабудки та барвінок берегли зір; ромашка серце заспокоювала; безсмертник рани загоював; мак давав сон і беріг думки; любисток і волошка освіжають хату, їхнім відваром миють волосся, купають маленьких дітей.

Віночки починали носити ще змалечку. Перший — для трирічної дівчинки — плела мама, змочувала його у росах, коли на небі сонце зійде. У віночок вплітала чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки. Одягали дівчинці той віночок на Спаса, як давали їй свячене яблучко.

У чотири роки у віночок дівчинці додавали безсмертник, листочки яблуні. А для шестирічної доньки у вінок вплітали мак, що давав сон та беріг думку, крім того, вплітали й волошку.

У віночку семирічної дівчинки – сім квіточок, до нього вперше вплітали квіт яблуні. Батько торкався вінком голівки доньки і промовляв: «Мати — яблуне, дядино моя, не жалій здоров’я і долі дитині».

Вінок кохання плели з 13 років і до заміжжя з ромашки, цвіту яблуні й вишні та з квітучим гроном калини. У час розлуки дівчата дарували коханим вінок відданості з волошок в основі та квітучого любистку. Ті, кому не пощастило в коханні, плели віночки з волошок і польового маку, а ті, кого покинули заради іншої, – вінок розлуки з первоцвіту і вересу.

Вінок дівчата носили до заміжжя, а на весілля одягали весільний вінок з барвінку, любистку та іншого зілля. Він охороняв наречену і символізував чистоту та цнотливість. До речі, весільний вінок жінки зберігали все життя. Засватана дівчина носила вінок з барвінку, м’яти, шавлії та інших лікарських трав.

Плели в Україні й вінок відданості і вінок надії, різдвяні та чернечі вінки. Всього налічують понад 77 видів вінків!

Влітку віночок сплітали з різних трав і квітів, восени — із золотавого та червоного листя. Збирали квіти у певні дні й у певну годину в залежності від призначення вінка. Перед плетінням квіти «очищали». Щоб посилити захисну силу вінка поміж квітів вплітали зілля та листя: полин — «траву над травами», буркун зілля — символ вірності, що може з’єднувати розлучене подружжя; листя дуба — символ сили. Категорично заборонялося вплітати «нечисте зілля» — папороть, вовчі ягоди, дурман та ін. Хлопців під час плетіння поблизу не мало бути. Обряд вінкоплетиння обов’язково супроводжувався піснями та приказками.

Важливо було знати, як і коли збирати квіти, як вплітати і зберегти, яке зілля з яким поєднувати, як замочувати квіти у рослинних соках, щоб вони довше були свіжими, оскільки свіжий вінок — на добро, а зів’ялий — недобрий знак; якщо вінок розвився чи розірвався — чекай біди.

До штучних квітів у вінках в різних регіонах ставилися по-різному. В одних категорично відштовхувалася навіть думка про них, вважалося, що нежива квітка у віночку несе погану енергію; в інших вони були поширені в зимовий період. Але особливою любов’ю користувалися квіти, вилиті з воску і перемежовані живим барвінком, що прикрашали зазвичай голівку нареченої. Їх плели черниці православних монастирів і продавали на київських базарах, від чого і назва — «київські».

Подекуди побутував звичай вплітати пташине пір’я: пав’яче, куряче та з хвоста селезня. Але з яких би матеріалів плели вінок, він мав бути невисоким і охайно прилягати до голови.

Не менш важливими у вінку були стрічки, яких теж було дванадцять. Мало хто знає, що стрічки повинні бути трішки довші, ніж коса дівчини, щоб захистити найцінніше дівоче багатство — волосся — від стороннього ока.

Найпершою по центру в’язали світло-коричневу — символ землі–годувальниці, пообіч якої жовті — символ сонця; за ними — світло-зелені й темно-зелені — краса та молодість; сині — небо і вода, що надають силу й здоров’я. Далі йшли жовтогаряча — символ хліба, фіолетова — мудрість, малинова — душевність і щирість, рожева — достаток. Білу вплітали лише тоді, коли кінці її були розшиті сріблом і золотом (на лівому — сонце, на правому — місяць). Не вишита стрічка не пов’язувалася, це був символ пам’яті про померлих. Дівчата, що вплітали у віночок мак, підв’язували до нього червону стрічку — символ печалі й магічності.

Сирота вплітала в косу та у вінок блакитні стрічки. І люди при зустрічі обдаровували таку дівчину подарунками, хлібом, грошима, бажали їй стати щасливою й багатою. Дівчина ж у вдячність дарувала тим людям стрічку з вінка.

Щоб розуміти українську культуру та колорит, потрібно знати її народні традиції, звичаї та обряди, національні символи і обереги. Український віночок якраз є одним із таких символів.

Під крилами весільного рушника. Раніше вишивання було заняттям практично кожної дівчини. Вишивали одяг, постільну білизну, фіранки, рушники, але головним для майбутньої нареченої було вишити весільний рушник. На нього в день весілля вона встане з нареченим, за красою рушника судитимуть про майстерність і працьовитість нареченої. Це був головний рушник, хоча взагалі-то на весіллі використовувалося доволі багато рушників. З давніх давен, щоб шлюб відбувся і вважався канонічним, необхідно було майже півсотні рушників: для батьківського благословення – один, щоб покласти весільний коровай – інший, зв’язати по ритуалу руки молодих – третій, і т.д. Ними прикрашали весільні столи, їх зав’язували на грудях дружкам і старостам.

Кожна дівчина мала вишити весільний рушник сама, нікому не доручаючи цю відповідальність і не показуючи процес роботи. І вважався він сімейної святинею, зберігався від чужого ока в новій сім’ї як символ сімейного щастя.

Але в деяких регіонах його може вишивати для своєї дитини рідна мати, в той час як в інших – хрещена. Якщо наречена сама вишиває рушник, їй дуже знадобиться допомога жінок з її родини, а то й подружок. Якщо кілька майстринь починали вшивати рушник вдосвіта й закінчували роботу до того, як сяде сонце, то такий рушник вважався здатним оберігати від різних хвороб, від злих сил, від стихійних лих.

Найкращим часом для вишивання вважався Великий пост, і вже категорично не можна було вишивати вночі.

Гарний час для роботи – в четвер з ранку, адже саме четвер вважається енергетичним піком тижня. І обов’язково робити це тільки після попередньої підготовки: молитви, миття рук і звільнившись від нечестивих думок.

Думати про погане не можна і під час роботи, і вже тим більше лаятися або сваритися – це може бути удруковане у візерунок життя молодят.

Традиційні розміри рушника складають за шириною не менше 45 см, а по довжині від трьох до п’яти метрів. Досвідчені вишивальниці впевнені, що розміри рушника мусять ділитися на сім.

Важливо, щоб рушник був цілісним, не зшитим із шматків, і вишитий однією голкою під час всієї роботи. Причому втратити голку або зламати її вважалося поганою прикметою. Виворіт мусить бути без вузликів, тоді й життя нової пари буде показним. У народі так і кажуть, що лицьова сторона для людей, виворіт – для Бога.

У наш час вишивку хоч і люблять, але вишивають в значно менших обсягах, ніж ще століття тому. Тому до весілля найчастіше вишивається тільки один, найголовніший рушник. З ним розписуються в РАГСі і вінчаються в церкві, а після церемонії прикрашають місце нареченого і нареченої за столом.

Основні візерунки вишивають в три ряди. Перший ряд від короткого краю рушника позначає дерево роду, на ньому вишивають деревця з парами птахів. У другому ряду вишивають побажання майбутньому подружжю. Третій ряд – обереги. Над третім рядом вишивають кільце-віночок з ініціалами нареченої або нареченого, залежно від сторони.

Вишиванкова семинотка

• «Вишиванка» – українська народна пісня
• «Два кольори» (слова Д.Павличка, музика О.Білаша)
• «Вишиванка» (слова М.Сома, музика О.Сандлера)
• «Рідна мати моя» (слова А.Малишка, музика П.Майбороди)
• «Україна-вишиванка» (слова П.Мага, музика О.Харітонова, виконує К.Бужинська)
• «Матусина вишиванка» (слова Л.Пікас, музика М.Шевченка, виконує М.Романович)
• «Україна – це ти» (слова Т.Кароль та М.Бровченко, музика Т.Кароль, виконує Тіна Кароль)

 

Учись дитино, гарно вишивати – Це творчість і поезія душі. У вишивці закладено багато… Від неї відцуратись не спіши. У ній краса, билина, дума й казка, В ній подих вітру, шепіт квітів й трав, Любов, турбота, ніжність мами, ласка, Чарівність й диво сонячних заграв. Учись, дитино, гарно вишивати, У вишиваночку вдягнеш колись дитя І будеш колискової співати. Усе повториться, таке воно – життя.

Якщо людина хоче вишивати, Знайдеться в неї голка, нитка ,час… Зуміє всі відтінки підібрати, Й шедеври вийдуть з-під руки не раз. Якщо людина хоче вишивати Побачить в цьому радість і красу.   І по узорах буде мандрувати, І вишиє на квіточці росу, І створить диво, первозданну казку, Їй усміхнеться сонечко в вікні, Бо відіб’ється і любов, і ласка У хрестиках на білім полотні.

Вишиті перлини

подорож етнографічними музеями України

З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку.

Що тоненька голочка для сорочок,

А ще тонший в дівчини голосочок.

Вишивала дівчина, вишивала,

На полотно білеє душу слала…

Найдавніша українська народна вишивка, яка дійшла до наших днів, відноситься до XVIII- початку XІX століття. Пояснюється це тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у 80-90-х роках XІX століття. Саме з того часу прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в музеях і приватних колекціях.

Державний музей українського народного декоративного мистецтва, який знаходиться на території Києво-Печерської Лаври, дарує можливість ознайомитися з багатим зібранням килимів, пледів, скатертин, рушників, національного одягу. Величезне задоволення можна одержати від огляду експозиції народної вишивки – вона дуже велика й різноманітна.

Унікальні зразки народної вишивки кінця XVIII- середини XX століття зібрані у Чернігівському музеї декоративно-прикладного мистецтва. Окраса колекції – місцеві сорочки з витонченою білою вишивкою, а також виконані дорогими шовковими та золотими нитками, бісером речі панського побуту XVIII століття.

Зберігачем кращих здобутків народних майстрів є Решетилівський музей ткацтва і вишивки (Полтавська обл.) І не дивно, адже Решетилівка є всесвітньо відомим центром саме цих різновидів рукоділля.

Серед його експонатів – килим лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, заслуженого майстра народної творчості, Надії Нестерівни Бабенко, який є копією гобелена «Дерево життя», що прикрашає Блакитну залу штаб-квартири ООН у Нью-Йорку.

Серед експонатів Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» (м.Київ) налічується 2,7 тисяч зразків тканини: рушники, сорочки, верхній одяг, килими, взірці вишивок. В 2009 році у Центрі створений Етноклуб, де прихильники української культури можуть реалізовуватись через долучення до народних ремесел.

Всі експонати Музею вишивки у с. Товщів (Львівська обл.) зібрані зусиллями жителів села, де кожна жінка вміє вишивати та гачкувати. Кімната-світлиця є також і своєрідним жіночим клубом, де відбуваються зустрічі та майстер-класи, які не можуть не зацікавити туристів.

У Музеї українського рушника в с. Пищики (Сквирський район Київської обл.) представлено розмаїття всіх типів рушників Середньої Наддніпрянщини ХІХ-ХХ ст.: ткані, вибійчані, вишиті декоративною гладдю (київською та полтавською), гаптуванням (сухозлотою), хрестиком, вирізуванням, мережкою тощо. Всього в музеї експонується близько 400 виробів. Справжньою окрасою музею є знамениті домоткані переяславські рушники. Насиченість та складність основного узору свідчать про високу майстерність місцевих ткачів. Рушники ткали довгі та широкі, що було пов’язано з конструктивною особливістю житла.

Унікальність Музею української вишивки в тому, що створила його одна майстриня Тетяна Протчева виключно на основі своїх власних робіт. Але робіт унікальних, своєрідних: вишиті роботи внесені до Книги рекордів України, їх можна побачити навіть у темряві, тому що вони світяться. Але це не єдине, чим майстриня дивує відвідувачів музею. В експозиції також присутні вишиті картини-ілюзії – зображення з певним оптичним ефектом. Так, до Дня Незалежності майстриня вишила Прапор України, який можна побачити з закритими очима. «Я застосувала в цій роботі властивості людського зору і мозку. Зосередившись на цій помаранчево-фіолетовій картинці, а потім заплющивши очі, можна чітко побачити наш блакитно-жовтий прапор». Музей інтерактивний – в ньому можна не тільки приміряти на собі вишиванки майстрині, а й відвідати майстер-класи.

Краса, увічнена в живопису

арт-парад вишиванок для читачів середнього шкільного віку

Багато відомих художників зверталися до теми українського села, писали портрети українців в національному одязі

Василь Тропінін (1776-1857) писав, що не шкодує за тим, що не закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, бо академією для нього стала Україна. Свої твори, написані на Поділлі («Українки», «Дівчата з Поділля», «Селянин з палицею», «Жінка в намисті» та ін.), художник вважав найкращими з усього, що він створив. Майстерно змалював він народний одяг: коси у дівчат перев’язані широкими шовковими стрічками, на шиї – низки різнобарвного намиста, білосніжні або кремові сорочки зібрані довкруг шиї дрібними складками, вишиті на грудях і на рукавах. Сімнадцять років митець прожив на Україні, яку вважав своєю другою батьківщиною. Переїхавши з Поділля до Москви, він не полишає української теми, прагнучи розповісти у своїх полотнах про Україну та її народ.

Хорошим знавцем життя та звичаїв українського народу був Костянтин Трутовський (1826-1893) – один із найяскравіших художників-жанристів. Більшість його картин присвячено народним святам, обрядам та побуту: «Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Біля тину», «Три українські дівчини-селянки», «Жінка з полотном». Всі свої українські картини Костянтин Трутовський мріяв об’єднати в два великих цикли – «Альбом сцен українського життя» (акварелі) та «Живописна Україна». Творчість Трутовського свого часу користувалася великою популярністю і мала вплив на наступну генерацію митців: С.Васильківського, І.Іжакевича, М.Пимоненка.

Образи козаків, чумаків, народний побут, весілля, колядування, великодні дійства — усе це виніс Іван Їжакевич (1864-1962) із рідного Вишнополя. Він створив справжню енциклопедію життя і побуту українського народу в малюнках.

Українські селяни – головні персонажі майже усіх видатних творів Миколи Пимоненка (1862-1912). Малютинка, де художник проводив із родиною все літо, стала для нього невичерпним джерелом натхнення — побут села підказував теми, а його колоритні мешканці виступили прообразами багатьох полотен. Він знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих базарах, звідки (як згадувала його дружина) часто приводив додому «живу» натуру — то теля, то овечку. Він наряджав у святкове вбрання молодь і спостерігав за її веселощами, танцями, жартами. Так створювалися його «Ідилія», «Суперниці. Біля криниці», «Гопак», «Суперники», «У затінку», «Молодиця», «Не жартуй», «Побачення», «Дівчина з граблями», «Весілля в Україні», «Гуси, додому», «По воду», «Українська ніч», «Великодня утреня», «Свати», «Різдвяні ворожіння» та інші.

Художник-демократ Іван Труш (1869-1941) був одним з перших художників Галичини, які звернулися до відображення життя українського селянства. У картині «Гуцулка з дитиною» художник передав враження від випадкової зустрічі з селянськими дітьми у підкарпатському селі. Молода дівчина зі своїм маленьким братиком зображені на залитій сонцем леваді. Ми бачимо, що навіть повсякденний одяг оздоблений яскравою вишивкою, яка майже повністю вкриває рукав сорочки

Починаючи від «Катерини» Тараса Шевченка, в українському образотворчому мистецтві XIX- початку XX століть склалися певні традиції у змалюванні образу жінки, народного жіночого характеру. Їхній вплив відчутний і у творчості Федора Кричевського (1879-1947). Привчений змалку працювати він був здібною дитиною: міг і куховарити, міг і гарно розмалювати піч і стіни в хаті. На підвіконнях сохли коники і пташки, виліплені з глини. Одним з численних його захоплень було в’язання й вишивання за власними орнаментами. Неповторна манера письма Кричевського склалася під впливом українського народного мистецтва, зокрема тих самих вишивок, якими він залюбки займався. Картини його наповнені святковим, урочистим настроєм, вражають контрастним зіставленням яскравих кольорів. Звідси і роль прикрас в його полотнах – квітчастих хусток, барвистих суконь, спідниць, запасок, килимів. Широке визнання принесли майстрові картини «Наречена» і «Три віки».

Видатний художник Костянтин Маковський (1839-1915) приїздив до України, зокрема до Києва, де малював картини на теми з українського життя («Урок прядіння», «Дівчина з коромислом», «Українка» та інші). Його старший брат Володимир Маковський (1846-1920) багато своїх живописних полотен, акварелей, офортів присвятив побутові та природі України, куди приїздив з 1880 року («Дівич-вечір», «Ярмарок на Україні», «Українка», «Українець», та ін.).

Ілля Рєпін (1844-1930) був пов’язаний з Україною не тільки походженням, але й чуттєво. Він був закоханий в українську природу, людину, фольклор та висував проблему українського стилю в мистецтві. Між учнями були М. Пимоненко, О. Мурашко, І. Макушенко, Ф. Красицький, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко та інші. Найвідоміші полотна, присвячені українській тематиці – «Українка біля тину», «Вечорниці», «Проводи новобранця», «Портрет С.М.Драгомировой», «Портрет С.Ф.Мамонтовой», «Українка».

До української тематики зверталися художники XX століття і звертаються сучасні майстри, створюючи виразні образи в витончених

Література

• Вишивка козацької старшини XVII-XVIII століть [Текст]: каталог колекції Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В.Тарновського / уклад. В.Зайченко; фотокартки Є.Шпилевського. – К.: РОДОВІД, 2001. – 199 с.
• Знаки. 155 стародавніх українських вишивок [Текст]: альбом / упоряд. Т.Островська. – К.: Соняшник, 1992. – 70 с.: ілюстр.
• Одежа [Текст] // Історія української культури: посібник / під ред. І.Крип’якевича. – К.: Либідь, 2002. – С.109-111.
• Кара-Васильєва Т.В. Українська вишивка [Текст]: науково-популярне видання / Кара-Васильєва Т.В., Чорноморець А.Д. – К.: Либідь, 2005. – 159 с.: ілюстр.
• Кочережко Н.Я. Веселинівські майстрині [Текст] // Кочережко Н.Я. Сонячні барви: нариси / Кочережко Н.Я. – К.: Веселка, 1978. – С.68-78.
• Лаврик О.В. Українська вишивка [Текст] // Лаврик О.В. Україна. Все, що робить нас українцями / Лаврик О.В. – Х.: Віват, 2015. – С.202-203. – (Культурна спадщина України).
• Національне вбрання [Текст] // Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1993. – С.109-138.
• Ніколаєва Т.О. Народний одяг [Текст] / Ніколаєва Т.О., Щербій Г.С. // Культура і побут населення України: навчальний посібник. – К.: Либідь, 1993. – С.116-135.
• Символіка національного вбрання [Текст] // Українські традиції і звичаї / авт.-упоряд. В.М.Скляренко, А.С.Шуклінова, В.В.Сядро. – Х.: ФОЛІО, 2006. – С.173-178. – (Серія «Дитяча енциклопедія»).
• Українське національне вбрання [Текст] // Україна: енциклопедія /авт..-упоряд. В.М.Скляренко; худож. І.В.Осипов. – Х.: ФОЛИО, 2003. – С.310-312. – (Серія «Дитяча енциклопедія»).
• Хорошевский А.Ю. Вышиванка [Текст] // Хорошевский А.Ю. 100 знаменитых символов Украины / Хорошевский А.Ю. – Х.: ФОЛИО, 2007. – С.84-87. – (100 знаменитых).

По душі, мов по сорочці, доля квіти вишиває [Текст]: методичні рекомендації / Центральна дитяча бібліотека; методико-бібліографічний відділ; [укладач зав. МБВ Г.В.Хаджирадєва; комп. набір О.І.Малай; відповідальний за вип. Т.В.Канська]. – Ізмаїл, 2016. – 33 с.

Просп. Миру, 17, м.Ізмаїл, 68600

Тел/факс: (04841)5-74-13, тел.(04841)5-50-26

http: // izmcdb.in.ua

http: // izmchildbibl.blogspot.com

e–mail: izm.detbibl@odessa.gov.ua